Сьогодні ми всі живемо в умовах колективної травми. Війна проникла в усі сфери життя, і кожен, незалежно від статусу, відчув її вплив. Проте досвід ветеранів якісно відрізняється, адже бойова травма включає прямий контакт зі смертю, пораненнями, втратами, небезпекою, полоном чи катуваннями. З огляду на це ветерани потребують не лише поваги й підтримки, але й спеціальних умов для адаптації, адже їхній психологічний досвід має іншу глибину, іншу інтенсивність і зовсім інші наслідки для психіки. 

Потреба допомогти воїну повернутися до мирного життя існувала ще у стародавні часи. У багатьох культурах після битви воїни проходили ритуали очищення. Вважалося, що контакт із кров’ю та смертю «прилипає» до людини і може викликати гнів богів або порушити соціальну рівновагу. Такі ритуали мали глибоке психологічне значення, оскільки вони знімали напругу, зменшували провину, давали можливість повернутися до повсякдення. Іншими словами, навіть давні суспільства розуміли те, що сьогодні ми називаємо адаптацією ветерана у цивільному житті. 

Під час багаторічної роботи керівником у Соціально-психологічному центрі міста Славутича я мав можливість тісно спілкуватися з ветеранами, які зверталися по підтримку, ділилися своїми переживаннями та шляхами подолання труднощів. Це були щирі, довгі, інколи болючі розмови, які давали змогу глибше зрозуміти, з чим стикається людина після повернення з війни. 

Однією з найважливіших тем у цих бесідах було ставлення до психологічної допомоги. Попри поширеність бойового стресу, багато ветеранів бояться або уникають звернення до фахівця. Найпоширеніші установки звучать так: «Я не психічно хворий», «Психолог має бути з передової, інакше він мене не зрозуміє», «Побратими засміють – подумають, що я слабкий», «Не хочу згадувати, бо буде боляче». 

Однак уникнення допомоги може мати затриману дію. Психіка не забуває пережитого, вона лише відкладає його «на потім». Яскравим прикладом може слугувати теракт у Ніцці у 2016 році. Тоді вантажівка в’їхала у натовп людей, що зібрався на Англійській набережній, спостерігаючи за феєрверком з нагоди Дня взяття Бастилії. Вантажівка рухалася зиґзаґами для того, щоб зачепити якомога більше людей. У результаті загинули 84 особи, понад дві сотні дістали поранення. Частина батьків, які були там із дітьми, вирішили не звертатися до психологів, бо не помічали видимих симптомів. Та через кілька місяців діти категорично відмовлялися гуляти на набережних, навіть перебуваючи в інших містах Франції. Коли сім’ї звернулися до психологів, одне з перших запитань фахівця звучало так: «Чи перебували ви з дітьми на набережній у Ніці під час теракту?» – і саме тоді батьки усвідомили, що травма проявилася пізніше. 

Такі випадки демонструють: травматичний досвід має властивість прориватися саме тоді, коли людина найменше цього очікує Як правило, це відбувається у момент зустрічі із зовнішніми або внутрішніми подразниками (тригерами), якими можуть стати схожі місця, звуки, події, скупчення людей чи навіть відчуття безтурботного свята, що раптово запускають відкладені спогади, страх і тілесні реакції, повертаючи людину до непрожитого досвіду та нагадуючи, що ігнорована травма не зникає, а лише чекає на слушний момент, щоб заявити про себе. 

Стигма серйозно ускладнює шлях до відновлення. Вона формує відчуття сорому, страх бути «не таким», небажання виділятися або визнавати свою вразливість. Через стигму людина може роками жити з симптомами тривоги, агресії, депресії, порушенням сну, не розуміючи, що це не її «характер зіпсувався», а нормальна реакція психіки на ненормальні події. Американський психолог Френк Пюселік, один із ветеранів В’єтнаму, казав: «Військові повернули моє тіло додому за кілька днів. Проте я витратив 12 років, щоб повернути додому свою голову». Ця думка особливо важлива для тих, хто вагається звертатися по допомогу. 

Для подолання упереджень, внутрішніх бар’єрів і страху звернення по психологічну допомогу величезне значення мають живі приклади, а саме – історії людей, які вже пройшли шлях консультацій, отримали підтримку й змогли відновити відчуття контролю над власним життям. Такі реальні історії руйнують міфи, повертають довіру до фахівців і допомагають зробити перший, часто найскладніший крок до зцілення. 

Ось як говорять про свій шлях ті, хто вже наважився звернутися по допомогу. Так, Денис, ветеран, який повернувся з Бахмута, зазначив: «Не соромтеся звертатися до спеціалістів… Самотужки впоратися дуже важко. А ми ще потрібні своїм близьким». Мама військового Наталія, яка колись вважала, що звернення до психолога є «слабкістю», після кількох зустрічей помітила, як повернувся сон, апетит, внутрішній спокій. Олександр, військовий, який пережив полон, визнав, що саме психолог допоміг йому вперше «скинути емоційний тягар», відновити контроль над життям та знову відчути внутрішню опору. 

Такі приклади руйнують страх і стигму. Ветерани охочіше звертаються по допомогу, коли знають, що їхні побратими вже отримали підтримку і це справді спрацювало. 

На початку 2026 року, у межах Проєкту «Комплексна підтримка дітей, сімей і громад, які постраждали внаслідок війни» у Дніпропетровській та Одеській областях розпочали роботу Центри психосоціальної підтримки. Даний проєкт фінансується Європейським Союзом та реалізується Представництвом Фонду міжнародної солідарності в Україні в рамках Психосоціальної програми PRO_MentalHealth. 

Фахівці Центрів психосоціальної підтримки Одеської та Дніпропетровської областей зазначають, що на початковому етапі діяльності установ було виокремлено низку причин, які стримували людей від звернення за психологічною допомогою. Серед основних факторів – низький рівень довіри до психологічної допомоги та поширена стигматизація звернення до фахівців з ментального здоров’я, особливо серед військовослужбовців і ветеранів; побоювання потенційних клієнтів щодо конфіденційності звернень та можливого «обліку», зокрема під час отримання психіатричних консультацій. 

З огляду на зазначені бар’єри, вкрай важливо організувати роботу Центрів таким чином, щоб ветеран відчував, що це «свій простір», у якому його не оцінюють і не засуджують, а приймають і щиро підтримують. 

Є чимало способів залучення ветеранів до отримання психосоціальної підтримки. Це інформаційні заходи, відкриті лекції, групові зустрічі, психоедукаційні сесії, робота через ветеранські організації, партнерство з місцевою владою, спортивні активності, творчі майстерні, виїзні мобільні команди. Усе це формує безпечний простір, де людина може поступово наблизитися до індивідуальної консультації. 

Враховуючи власний досвід, зазначу, що одним із важливих інструментів психологічної підтримки, який має бути впроваджений у діяльність Центрів психосоціальної підтримки, є «телефон довіри». Анонімність, можливість у будь-який момент завершити розмову, відсутність візуального контакту знижують тривогу й страх бути «неправильно зрозумілим». Дуже часто саме перший телефонний дзвінок стає тим містком, що веде ветерана до реальної зустрічі з фахівцем. 

Таким чином, одним із ключових завдань сучасної ветеранської політики є не лише створення доступних сервісів психологічної підтримки, а й подолання стигми та недовіри до звернення по допомогу. Через формування безпечного середовища, конфіденційності, живих прикладів успішного відновлення та різноманітних каналів першого контакту можна допомогти ветерану зробити найважливіший крок – не залишитися наодинці зі своїм досвідом і своєчасно отримати фахову підтримку. 

Нагадаємо, що Центри психосоціальної підтримки надають відвідувачам/кам низку послуг, зокрема психологічні консультації. Більше дізнатися про Центри Рівненщини, Житомирщини, Дніпропетровщини та Одещини або знайти контакти, щоб звернутися по допомогу, можна за посиланням. 

Віктор Одиниця,

експерт з ветеранських питань Психосоціальної програми PRO_MentalHealth (SFPL) 

Центри психосоціальної підтримки на Дніпропетровщині та Одещині створені в межах проєкту “Комплексна підтримка дітей, сімей і громад, які постраждали внаслідок війни”, що фінансується Європейським Союзом та реалізується Представництвом Фонду міжнародної солідарності в Україні в рамках Психосоціальної програми PRO_MentalHealth.